Weltkirche

Chor, in dem Menschen beten, singen, leben

Der Mut, die Tür zu öffnen
Ich habe den Mut, die Tür zu öffnen. Im Raum unterhalten sich schon Leute und ich höre jemanden eine Melodie summen. Vorsichtig blicke ich hinein, unsicher. Eine lächelnde, dunkelhaarige Frau, die an einem elektronischen Klavier sitzt, strahlt mich an, als sie mich sieht: "Kommen, setzen sich zu uns! Kommen Sie!" Das ist Yana Khanishyna, die Gründerin unseres ukrainischen Frauenchors. Sobald man sie kennen lernt, merkt man: Auch wenn man weder Stimme noch Gehör hat und noch nie in seinem Leben gesungen hat, kann diese Person tausend Talente in einem wecken — sie hat so viel Liebe für die Menschen.
Jedes Mal lächelt Yana, erklärt alles geduldig und freundlich, singt jede Note so, dass jeder sie versteht, den Ton und das Tempo nachvollziehen kann. Nicht alle im Chor haben eine musikalische Ausbildung oder Erfahrung im Singen, aber alle haben den großen Wunsch zu singen. Die Inspiratorin des Chores sorgt dafür, dass sich alle wohl fühlen. Für die Mitglieder des ukrainischen Frauenchors ist es das Wichtigste, ihre Muttersprache zu hören und zu verstehen, dass sie nicht allein sind. Die Menschen, die ihre Heimat wegen des Krieges verlassen mussten, wollen sich verständigen, ihr kulturelles Erbe bewahren und es mit den Menschen teilen, die uns Schutz und Hilfe gegeben haben.
"Noch einmal, Mädels, singt euch die Seele aus dem Leib!" Und jede Teilnehmerin gibt ihr Bestes, um Yana nicht zu enttäuschen. Die Lieder, die die Frauen vor zwei Jahren in ihren Familien gesungen haben, kommen jetzt aus ihren Herzen im Fremdland. Um die Wahrheit zu sagen: Einige von ihnen haben sich nie Gott oder dem Gesang zugewandt — sie haben gearbeitet, gelebt, dachten, ihr Leben sei stabil und sicher. Jetzt standen ihnen die Tränen in den Augen. Wer seine Heimat verlassen hat, wer sein Zuhause und seine Lieben verloren hat, wer seine Lieben lange Zeit nicht in die Arme schließen konnte, der spürt jeden Augenblick, den er lebt, intensiver.

Durch den Krieg nach Graz
Auch Yana brauchte anfangs Unterstützung: Vor fast einem Jahr verschwand ihr Bruder bei den Kämpfen in Bachmut. Ihr Mann und ihr Sohn blieben in der Ukraine, in der Stadt Kamianske in der Region Dnipro, unweit der Frontlinie. Im Sommer 2022 brachte Yana ihre Tochter Alisa nach Graz, um sie vor den schrecklichen Erlebnissen zu schützen. Dnipro litt unter den Bombardierungen. Yana und ihr Mann ließen das Mädchen den Sommer über bei Alisas Tante in Graz, und Yana kehrte an ihren Arbeitsplatz zurück. Zu diesem Zeitpunkt war sie bereits Direktorin der Kunstschule am linken Ufer in Kamianske in der Region Dnipro, wo sie studiert hatte. Da sich die Situation in der Ukraine im Herbst nicht verbesserte, wurde beschlossen, Alisa nicht in die Ukraine zurückzukommen. In der Zwischenzeit lebte sich das Mädchen langsam in Österreich ein und lernte ein wenig die Sprache. Nun stellte sich die Frage nach der Schule. Yana entschied, dass ein Kind in einem fremden Land eine Mutter braucht. Es war schwer, aber Yana verabschiedete sich von ihrer Familie und zog für ihre Tochter nach Österreich.
Sie kam in die Kirche, als sie eine Anzeige für einen Kirchenchor gesehen hatte. Yana wollte weinen, aber sie ging hin, um zu singen. Die Frau lernte Seelsorge Bohdan Karpliak und seine energische und freundliche Frau Iryna kennen.
"In schwierigen militärischen Situationen singen die Menschen, aber sie wenden sich vor allem dem Gebet zu. Das Bedürfnis zu beten hat mich hierhergeführt. Ich war verzweifelt — seit fast einem Jahr suchen wir meinen Bruder, die Familie ist gespalten. Auf der einen Seite schien alles in meinem Leben zusammenzubrechen, auf der anderen Seite fing alles an. Ich hatte noch nie in einem Gottesdienst gesungen — es war meine erste Erfahrung, aber ich wollte es unbedingt - ich brauchte es wirklich. In der Kirche bekam ich eine sehr starke und wichtige Unterstützung. Dann spürte ich, dass ich mehr tun konnte, dass ich mehr Kinder mit meiner Wärme erreichen konnte", sagt Yana.
Zusammen mit einer Freundin Eugenia Sirous und Irina Karplyak beschlossen sie Workshops für Kinder zu organisieren. Die Mütter, die ihre Kinder zu den Workshops brachten, erwiesen sich als talentiert und wollten sich noch selbst verwirklichen. Sie trafen sich zum Singen, während die Kinder bastelten. So entstand der ukrainische Frauenchor.

Der Ort unserer Kraft
Wir trinken zusammen Kaffee, reden über neue Realitäten, scherzen, als würden wir in unser Leben vor dem Krieg zurückkehren. Es ist ein kleiner Frauenverein, in dem jeder willkommen ist. Wir proben jeden Sonntag nach der Messe. Die Mädchen kommen sowohl zum Gottesdienst als auch zur Probe. Svitlana fährt fast zwei Stunden von Bruck an der Mur nach Graz, Natalia aus Feldbach braucht für den Weg etwas weniger Zeit. Alle möchten beten, reden und singen.
"Ich erinnere mich an unser erstes Treffen — einige von uns haben einfach geweint, als wir ukrainische Lieder gesungen haben. Das war so tief in unseren Seelen. Da wussten wir, dass wir das Richtige tun. Singen heilt, das steht fest", ist sich Yana sicher.
Der Chor besteht aus etwa zwanzig Mitgliedern. Und wie viele andere ukrainische Frauen in der Steiermark wissen nicht, wie sie sich selbst verwirklichen können? Kürzlich entdeckten wir, dass in einem der Grazer Wohnheime, in denen Ukrainerinnen leben, ein weiterer kleiner Chor aktiv ist. Wir beschlossen, sich zusammenzuschließen. So kamen neue Mitglieder zur ursprünglichen Gruppe hinzu. Der professionelle Chorleiter Oleksiy Shamrytskyi ist für alle eine große Freude. Die Chorleiter sind überzeugt, dass sie gemeinsam mehr und Besseres erreichen können. Sie versuchen, die Teilnehmer mit der Atmosphäre von Kunst und Gesang anzustecken, traurige Gedanken und Nachrichten in kreative Energie umzuwandeln. Yana und Oleksiy geben jeder Frau das Gefühl, ein neues Ich zu sein.
"Die Idee, einen Amateurchor in Graz zu gründen, entstand schon vor längerer Zeit. Letztes Jahr hat der internationale Kammerchor Sophia, den ich leite, den Grand Prix von Europa im Chorgesang gewonnen. Danach haben wir beschlossen, dass es eine große Verantwortung ist, der beste Chor in Europa zu sein, und dass es uns anspornt, Menschen um uns zu versammeln. Heute gibt es solche Gruppen in Wien und Graz. Unter unseren Umständen kann es nur ein Frauenchor sein", erzählt Oleksiy seine Geschichte. Wie Yana arbeitet er ehrenamtlich, damit die Menschen sich nicht verlieren und ihre ukrainischen Wurzeln bewahren. Das gibt ihnen Kraft.

Bei den Amateuren achtet der Chorleiter mehr auf das innere Wohlbefinden jedes Einzelnen, versucht, die Liebe in den Menschen lebendig zu halten. Es ist auch wichtig, die Menschen, die ihre Heimat verloren haben, vor einer aggressiven Haltung gegenüber dem Wohlergehen der Welt um sie herum zu schützen. "Ich glaube, dass der Chorgesang als eine der demokratischsten Kunstformen, die keine Subventionen braucht, den Menschen hilft, das Gute in ihren Herzen zu bewahren", ist Oleksiy überzeugt.
Ein Konzert in einer Kirche. Die Sonnenstrahlen werden durch die bunten Glasfenster eingedrungen und fallen in allen Farben des Regenbogens auf die hellen Wände. Man hat das Gefühl, in einer anderen Welt zu sein — nicht in der, wo Raketen und Drohnen Städte zerstören und Menschenleben fordern. Hier ist es ruhig und friedlich. Das Publikum ist wie erstarrt, nur die Stimmen der Kinder sind zu hören. Die Tür knarrt — man weiß nicht, ob es Touristen sind, die sonntags die Kirchen besuchen, oder Einheimische, die hören wollen, was hier passiert. "Kommt herein, ihr seid immer willkommen!" Unsere Türen und Herzen stehen immer offen. "Wenn jemand sein Herz durch ein Gebet oder ein Lied öffnet, kann er sogar weinen", sagt Oleksiy. Das ist so ein tiefes Gefühl. Sowohl der Chor als auch die Kirche arbeiten mit der menschlichen Seele, und das ist eine sehr heikle Angelegenheit, die mit Sorgfalt behandelt werden muss. Am Ende war es eine inspirierte Aufführung. Das Repertoire des Chores ist noch klein, die Stücke sind einfach. Aber die Zeit wird kommen, da sind sich die ukrainischen Frauen sicher, wenn der Chor in der Lage sein wird, das ukrainische Kulturerbe in großem Stil zu präsentieren.
Nach dem Konzert ist alles bunt gemischt: Lächeln, Tränen und Kinder, die schon Freundschaften geschlossen haben. Jemand redet, jemand macht Fotos. "Die Leute kommen, um dich zu umarmen", macht Yana aus ihrer Freude keinen Hehl. "Und du bist bereit, die ganze Welt zu umarmen und dein Lied, deine Wärme und dein Lächeln mit allen zu teilen."
Hier ist es gemütlich, wie zu Hause — keine Angst, die Tür zu öffnen.

Halyna Shepel

Хор, в якому люди моляться, співають і живуть

Сміливість відкрити двері
Набираюся сміливості відкрити двері. За ними вже гомонять люди, чути, як хтось наспівує мелодію. Заглядаю обережно, невпевнено. Усміхнена чорнява жінка, що сидить за електронним піаніно, щойно помітивши мене, сяє посмішкою: «Приєднуйтеся, будь ласка! Сміливіше!» Це Яна Ханішина, яка започаткувала наш український жіночий хор. Щойно познайомившись з нею, розумієш, що навіть якщо ти не маєш ні голосу, ні слуху і ніколи в житті не співав, ця людина відкриє в тобі тисячу талантів — стільки в ній любові до людей.
Щомиті Яна посміхається, все пояснює терпляче і по-доброму, виспівує кожну нотку, щоб всі зрозуміли і змогли відтворити тональність, темп. Не всі у колективі мають музичну освіту і досвід співу, але у всіх є велике бажання співати. Натхненниця хору дбайливо пророщує це зерно, турбується, щоб кожна людина почувалася тут затишно й комфортно. Для учасниць українського жіночого хору головне — чути рідну мову, розуміти, що ти не один. Покинувши через війну рідні домівки, люди хочуть спілкуватися, берегти свою культурну спадщину і ділитися нею із людьми, які надали нам притулок та допомогу.
«Ще раз, дівчатка, чистенько, співаємо душею!» І кожна учасниця викладається на повну, щоб не підвести Яну. Ллються із сердець щедрівки, які ще два роки тому виспівували жінки у своїх сім’ях. А дехто, правду кажучи, і не звертався ніколи ні до Бога, ні до пісні — працювали, жили, думали, що їх життя стабільне та захищене. А тут — сльози на очах. Кожен, хто покинув свою землю, втратив дім, близьких чи не може довгий час обійняти рідних людей, кожен прожитий момент відчуває гостріше.

Через війну — до Грацу
Спершу Яна теж потребувала підтримки: майже рік тому її брат зник безвісти під час боїв у Бахмуті. Її чоловік та син залишилися в Україні, у містечку Кам’янське на Дніпропетровщині, яке знаходиться недалеко від фронту. Влітку 2022 року Яна привезла до Грацу донечку Алісу, хотіла вберегти дівчинку від жахливих вражень. Дніпро потерпало від обстрілів. Порадившись, Яна і її чоловік на ціле літо залишили дівчинку у рідної Алісиної тітки в Граці, а Яна повернулася на роботу. На той час вона вже обіймала посаду директора Лівобережної школи мистецтв м. Кам'янського Дніпропетровської області, в якій сама навчалася. Оскільки восени ситуація в Україні не поліпшилася, вирішили не повертати Алісу в Україну. Тим часом дівчинка поступово адаптувалася в Австрії, вчила потрошечки мову. Постало питання про школу. Яна вирішила, що дитині на чужині потрібна мама. Складно було, але Яна попрощалася з рідним колективом і заради доньки переїхала до Австрії.
До церкви жінка потрапила завдяки оголошенню про церковний хор. Хотілося ридати, але вона пішла співати. Познайомилася з о. Богданом Карпляком, його енергійною і дружелюбною дружиною Іриною.
«В тяжких воєнних обставинах люди співають, але в першу чергу звертаються до молитви. Мене сюди привела потреба в молитві. Я була у розпачі — брата шукаємо майже рік, родина розділена. З одного боку все ніби руйнується в моєму житті, з іншого — все починається. Я ніколи раніше не співала на службі — це мій перший досвід, але я дуже хотіла — мені це було дуже потрібно. У церкві я отримала дуже потужну життєво необхідну підтримку. Тоді відчула, що можу зробити більше, більше людей обігріти своїм теплом», — каже Яна.
Разом з подругою Євгенією Сіроус та Іриною Карпляк вирішили проводити майстер-класи для дітей. Мами, котрі приводили діток на майстерки, теж виявилися талановитими і хотіли себе реалізувати. Зібралися поспівати, поки діти майструють. Так виник український жіночий хор.

Місце нашої сили
Ми разом п’ємо каву, говоримо про нові реалії, жартуємо, цікавимося, як діти, ніби повертаємося у довоєнне життя. Така невеличка жіноча спілка, де всі всім раді. Репетиції проводимо щонеділі після служби Божої. Дівчата знаходять можливість приїжджати і на службу Божу, і на репетиції. Світлана витрачає на дорогу з Брук-ан-дер-муру до Грацу півтори години, Наталя із Фельдбаху їде на репетицію трішки менше. Для кожної важливо помолитися, поспілкуватися та поспівати.
«Пам’ятаю нашу першу зустріч — дехто просто плакав, коли ми співали українських пісень. Настільки глибоко у душі лежить ота наша, рідна пісня. Ми тоді зрозуміли, що робимо те, що потрібно. Пісня лікує — це точно» — впевнена Яна.
У хорі приблизно двадцять осіб. А скільки ще українок у Штирії не знають, як себе реалізувати? Нещодавно виявили, що в одному із гуртожитків Грацу, де поселилися українці, функціонує ще один невеличкий хор. Об’єдналися. Так до первинного складу долучилися нові учасниці. Справжня радість для всіх — професійний хормейстер Олексій Шамрицький. Разом можна зробити більше та краще, впевнені керівники хору. Вони намагаються заразити учасниць атмосферою мистецтва, співу, сумні думки та новини сублімувати у творчу енергію. Яна та Олексій дарують кожній жінці відчуття нової себе.
«Ідея створити аматорський хор в Граці виникла дуже давно. Минулого року міжнародний камерний хор «Софія», який я очолюю, виграв Гран-прі Європи з хорового співу. Після того вирішили, що бути найкращим хором в Європі — це така відповідальність, яка спонукає до того, щоб гуртувати навколо себе людей. Виникла ідея створити хор, який би об’єднав українців. Нині є такі колектив у Відні і в Граці. За наших обставин це може бути тільки жіночий хор» — розповідає свою історію Олексій. Він, як і Яна, працює на волонтерських засадах задля того, щоб люди не втрачали себе і берегли українське коріння. Це додає сили.
З аматорами керівник хору приділяє більше уваги внутрішньому комфорту кожної людини, намагається втримати в людині любов, вберегти людей, які втратили батьківщину, від агресивного ставлення до благополуччя оточуючого світу. «Думаю, що хоровий спів як один із найдемократичніших видів мистецтва, який не потребує жодних фінансових вливань, допомагає людям тримати в серці добро», — Олексій докладає для цього багато зусиль.
Концерт у церкві. Сонячні промені просіюються крізь різнобарвні вітражі, лягають різними кольорами веселки на світлі стіни. Ти почуваєшся, ніби в іншому світі — не в тому, де ракети та дрони нищать міста та відбирають життя. Тут тихо, спокійно. Слухачі завмерли, чутно тільки дитячі голоси. Рипнули двері — не знати, чи заглянули туристи, котрі неділями оглядають храми, чи місцеві прийшли послухати, що тут відбувається. Заходьте, завжди раді! Наші двері та серця завжди відкриті. «Коли людина відкриває своє серце через молитву чи пісню, вона може навіть плакати», — каже Олексій. Настільки це глибокі відчуття. І хор, і церква працюють з душею людини, а це дуже тонка матерія, вона потребує бережливого ставлення. Нарешті — натхненний виступ. Може, не ідеальний у професійному плані, але дуже важливий, бо допомагає повірити в себе. Репертуар хору ще невеликий, твори нескладні. Але настане час, впевнені українки, і хор зможе широко презентувати українську культурну спадщину. Але й нині — неймовірні відчуття!
А після концерту все змішується: усмішки, сльози на очах, дорослі й діти, котрі вже згуртувалися і знайшли друзів. Хтось розмовляє, хтось фотографується. «Люди приходять просто обійняти тебе», — не приховує щастя Яна. «І ти готова обійняти весь світ і ділитися з усіма своєю піснею, теплом, сяйвом посмішки».
Тут затишно, як вдома — не бійтеся відкривати двері.

Галина Шепель