Weltkirche

Kirche als eine Säule

Wir singen im Chor mit Natalia. Sie kommt immer mit ihrer Tochter. Wenn sie mit ihr spricht, hat sie oft Tränen in den Augen. Oft umarmt sie ihre Tochter und gibt ihr einen Kuss auf die Stirn. Natalia wohnt seit zwei Jahren mit ihren beiden Kindern in Graz und schützt sie vor schmerzhaften Erinnerungen. Sie weint, wenn sie erzählt, wie sie Sumy verlassen haben, das vom russischen Militär besetzt war. Sie fuhren vor den Mündungen der Panzer auf einer kaputten Straße ins Ungewisse. Dank freiwilliger Helfer landeten sie zufällig in Österreich.

Die mutigen Kinder und ihre Mutter scheinen sich hier wohlzufühlen und haben Freunde gefunden. Natalia nimmt ihre Tochter Sofia mit in die Kirche, wo das Mädchen gerne singt und so ihre Ängste heraus zu singen scheint. In zwei Jahren hat sie ihre Angst nur einmal erwähnt. Das Mädchen singt und betet lange. Sie möchte ihren Vater und ihre Großeltern sehen, denn sie braucht dringend jemanden, auf den sie sich verlassen kann und von dem sie Schutz erwartet. Ihr Vater ist in der Ukraine geblieben. Das Mädchen, ihre Mutter und ihr Bruder brauchen die ruhige Stimme eines Priesters. Der Priester spricht über das Wichtigste: darüber, einander zu lieben, sich um die Menschen in der Umgebung zu kümmern und für jeden glücklichen Moment dankbar zu sein. Sie benötigen die Stille des Kirche, den Duft des Weihrauchs, das stille Gebet und den Gesang. Sie benötigen Freunde, einen Kreis von Menschen, die ihnen nahestehen und die sie hier gefunden haben.

Viele Ukrainerinnen und Ukrainer, die vor dem Krieg geflohen sind, leben heute in Österreich. Auch Menschen anderer Nationalitäten haben hier Zuflucht gefunden. Die Kirche gibt uns Hoffnung. Die Grazerinnen und Grazer helfen uns, wieder ins normale Leben zurückzufinden, indem wir manchmal gemeinsam beten, viel kommunizieren und uns gemeinsam um unsere Kirche kümmern. Sie sind freundlich, sehr positiv und hilfsbereit. Wir verstehen, dass die Welt nicht ohne gute Menschen auskommt. Wir treffen sie in der Kirche. Wir sprechen mit ihnen und lernen ihre Sprache. Die Welt des Schreckens scheint in den Hintergrund zu treten.

Unsere Herzen weinen, aber unsere Seelen sind stark. Die Kirche schenkt Hoffnung, Ruhe und Seelenfrieden. Der Priester spricht mit ruhiger Stimme über Dinge, die für alle wichtig sind: Liebe, Hilfe und Unterstützung. Wir müssen die Lebenden und die Toten lieben und weitergehen. Es ist wichtig zu lernen, wie man nach einem Trauerfall weitermachen kann.
Heute ist die Welt ein beängstigender Ort. Kriege brechen in verschiedenen Teilen der Welt aus. Wirtschaftliche, soziale und persönliche Probleme sowie Krankheiten belasten die Menschen. In der Stille des Gebets finden die Menschen seelisches Gleichgewicht. Das ermöglicht es ihnen, weiterzuleben, zu arbeiten, zu helfen und auf Hilfe zu hoffen. Die moderne Welt ist schnelllebig. Es kostet viel Kraft, Schritt zu halten. Manche Menschen suchen Halt in der Musik, andere in Büchern oder Bildern. Viele finden diesen Halt in der Kirche.
Halyna Shepel

Церква як опора
Разом із Наталією ми співаємо в хорі. Вона завжди проходить із своєю дочкою і часто, коли розмовляє з нею, на її очах з’являються сльози. Жінка часто обіймає малечу і цілує її в чоло. Два роки Наталя живе в Граці з двома дітьми і оберігає їх від тяжких спогадів. Сама плаче, коли розповідає, як вони виїжджали із окупованих російськими військовими Сум. Перед дулами танків, розбитою дорогою їхали в невідомість. Випадково, із волонтерами потрапили до Австрії. Сміливі діти, смілива мама.
Тут їм подобається, діти ніби відійшли від страху, знайшли друзів. До церкви Наталія ходить із дочкою Софійкою. Дівчинка любить співати. Так вона виспівує свій страх, про який вона прохопилася тільки один раз за два роки. Дівчинка співає і довго молиться, щоб побачити свого тата, бабусю і дідуся. Їй дуже потрібен хтось, на кого можна покластися і від кого можна очікувати захисту. Їх тато далеко, він залишився в Україні. Дівчинці, її мамі та братові потрібен спокійний голос священника, який говорить про головне — любов одне до одного, про те, що треба берегти тих, хто поруч і дякувати за кожну щасливу мить. Навіть після того, як небо, здавалося б, від тебе відвернулося. Їм потрібна велич храму, запах ладану, тиха молитва і пісня. Їм потрібні друзі, коло близьких людей, яких вони тут знайшли.
Багато українців, які втікали від війни, нині живуть в Австрії. Багато людей інших національностей теж знайшли тут притулок. Церква дає нам надію. Грацівчани, з якими ми інколи разом молимося і багато спілкуємося та спільно доглядаємо нашу церкву, допомагають нам повертатися до нормального життя. Вони доброзичливі, дуже позитивні, дружні. Ми розуміємо, що світ не без добрих людей. Зустрічаємо їх у церкві, розмовляємо, вивчаємо мову і світ жахіть ніби відступає на другий план. Серце плаче, але душа стійка. Церква дає надію, спокій, мир душі. Спокійний голос священника говорить про важливі для кожного речі: любов, допомогу, підтримку. Про те, що треба любити як живих, так і тих, кого ми втратили, і жити далі. Це так важливо — навчитися жити далі навіть після тяжких втрат.
Нині світ дуже страшний, в різних куточках світу спалахують війни, економічні, соціальні та особисті проблеми і хвороби обтяжують людей. У тиші і спокої молитви люди досягають духовної рівноваги, яка дозволяє їм далі жити, працювати, вирішувати, що в їхніх силах, допомагати і сподіватися на допомогу. Сучасний світ поспішає жити, і потрібно багато сил, щоб за ним встигати. Хтось шукає її в музиці, хтось у книжках, хтось малює картини. І багатьом потрібна церква як опора, на яку можна спиратися в житті.
Галина Шепель